Ще один традиційний допис для дня 22-гого Травня. Я колись давно придумала у цей самий день - і до кінця своїх днів - повторювати один й той самий пост, додаючи у нього нові Антонінини фотографії. І ось я роблю це.

Сьогодні Антоніні сімнадцять. І я трішки зависаю від думки про це. Бо - хоча усвідомлюю, що, по-перше, часу не існує, а, по-друге, час пришвидшився і занадто стрімко летить - я поки що не розумію, як так вийшло, що стільки років пройшло, а я встигла лиш кліпнути у той бік, де Покоління Нове.

17

( . . . )

Ось це шматок, який я бозна скільки виношувала і народжувала потім ще тиждень, сидячи ночами і вичавлюючи слова зі свого головного болю.

Я хотіла це написати давно, бо мені муляло те, що я не могла уявити, як Поттер дізнається зі спогадів Снейпа, що мінімум один з членів Ордену був посвячений в план Дамблдора зробити з хлопця жертвоприношення, й не думає про те, чи знали про це інші дорослі у Ордені.

ЗЛОПАМ’ЯТНИЙ ПОКИДЬОК
- Гаррі, будь-ласка! – Поки Герміона просить, стукаючи бронзовим молотком по облупленим чорним дверям будинку дванадцять на площі Ґримо, кулак Рона вдаряє по ним над її головою. Гупання віддається в Поттеровій голові дзвінкою луною. Герміонин благальний голос врізається йому потилицю алмазним свердлом: – Гаррі, чуєш мене, відчини!

- Приятель?! – Рон перестає гатити у двері й у рупор, прикладених до дверного полотна рук, говорить: – Нумо відкривай, май врешті-решт совість. Тут дуже холодно... Градусів сорок п’ять, а може і менше... Ти ж не хочеш нас заморозити?

Гаррі, що весь час, поки друзі стукали в двері, сидів, привалившись спиною до стіни у темному коридорі, піднімається. Ноги його при цьому відчуваються чомусь задовгими і тонкими. Але він робить, похитуючись, кілька кроків і таки відчиняє. ( . . . )